Автор фото: Пшемислав Почковський
«Мене звати Марія і я – українка» – так я здебільшого представляюсь за кордоном, бо мені часто кажуть, що за моєю польською чи англійською не чується «східноєвропейський» акцент. Бо бути українкою – це одна з найважливіших складових моєї ідентичності. Так було завжди, але сьогодні відчувається особливо гостро.
Я вже не просто менеджерка з маркетингу і комунікацій, не експатка чи танцівниця, любителька смачної їжі і хорошого вина. Я – Українка і це означає, що з лютого 2022-гого я в середньому працюю 14-16 годин на добу. Організовую благодійні заходи, збираю кошти, займаюсь логістикою, пишу статті, перекладаю з і на українську з 5 мов. Без упину говорю, плачу, кричу про Україну.
Деколи сміюся, сплю всю ніч, не прокидаючись від кошмарів, чи танцюю до ранку; та здебільшого зустрічаю світанки на своєму варшавському балконі після іще одної безсонної ночі, питаючи себе, коли закінчиться ця клята війна.
Із Юлею з проєкту «Українка в Польщі» ми познайомилися через спільні бізнес-контакти. Через декілька місяців, коли я приїхала виступати на захід у Вроцлав, виявилось, що двоє українок зі Львова і Донецька, які мешкають в Варшаві і Вроцлаві, мають спільних знайомих, а також – чимало спільного як в професійному досвіді, так і поглядах на життя.
Цей проєкт дуже близький мені по духу, оскільки об’єднує жінок з цілісінької України, які опинилися в Польщі в зв’язку з війною, і дає їм можливість інтегруватись, самореалізуватись, обмінюватись досвідом та підтримувати одна одну у цей непростий час.
Тому я дуже рада стати частиною проєкту «Українка в Польщі» не лише в ролі спікерки, але й у ролі амбасадорки – щоб продовжувати ділитись своїм досвідом, організовувати вартісні заходи та співформувати спільноту українок в Польщі. Для мене як жінки, яка вже десять років живе за кордоном, завжди було важливо інтегруватись не асимілюючись і зберігаючи власну ідентичність, і я рада допомогти в цьому іншим дівчатам і жінкам, які зараз вимушено опинились за межами України та знайшли прихисток в Польщі. Незважаючи на це я дуже сподіваюся, що вже незабаром ми зможемо вільно обирати де мешкати та де зустрічатись наступного разу – в Варшаві чи Вроцлаві, у Львові чи в Донецьку…
